Невичерпний Курбас

          Давно відомо – стабільність у світі забезпечують реалісти та мудреці, а тон задають ідеалісти, фантазери, романтики – люди творчого сприйняття.

    Саме таким був великий український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач Лесь Степанович Курбас, якому 25 лютого цього року виповнюється 130 років від дня народження.

        Його ім'я стоїть нині поруч з іменами Бертольда Брехта, Федеріко Фелліні, Інгмара Бергмана , Едварда Крега. Його театр – це високі футуротексти культури XX ст., які не вичерпалися й у столітті XXI.

      Курбасові здавалося, що змінити світ може тільки мистецтво, а культура є головним камертоном життя.

            Великий реформатор і філософ театру, він мав безліч інших талантів. Написане ним оповідання «В гарячці» ще у 1906 році опублікував Іван Франко у «Науково-літературному віснику». Він володів десятьма мовами, тож займався літературними перекладами. Переклав і один з віршів норвезького поета Бьорнсона, де були й такі рядки: «Я вибираю березіль, тому що він  - буря, тому що він – сміх, тому що в ньому – сила, тому що він – переворот…» Саме «Березолем» він назвав модерне експериментальне мистецьке об'єднання, яке заснував у 1922 році в Києві. В ньому поєдналися два творчі українські генії – Лесь Курбас, як режисер та Микола Куліш, як драматург. Постановки п'єс «Народний Малахій», «Мина Мазайло» викликали захоплення у глядачів і обурення у більшовицької влади. «Патетична соната» взагалі була заборонена, а Леся Степановича звинуватили у буржуазному націоналізмі та пізніше арештували. Проте навіть на холодних і голодних Соловках, куди був засланий  видатний режисер, він організував театр, ставив п'єси.

            Вже за незалежності України  з архівних документів стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада  1937 року… Реабілітували Леся Курбаса через 20 років, у 1957-му.

    Не одна сторінка з життя Олександра Степановича Курбаса пов'язана з нашим містом, але, на жаль, історія залишила вкрай обмаль матеріалів щодо цього періоду.

      Відомо, що у червні 1920 року, напередодні страшного голоду в Україні, Курбас створив новий театр «Кийдрамте». Але так склалися обставини, що працювати в Києві не було можливості через революційні події. Завдяки передбачливості та мудрості, як керівника і людини, йому вдалося прийняти правильне рішення – разом з театром переїхати до Білої Церкви. Це було зроблено не заради спокою, а заради життя, як духовного, так і фізичного.

         Біла Церква зустріла колектив з радістю. Незважаючи на складні обставини, мешканці міста проявили велику повагу до театру. Гастролі в нашому місті «Кийдрамте» почав виступом перед червоноармійцями у приміщенні театру «Палас» (нині – приміщення театру імені Саксаганського) виставою «Пошилися в дурні» Марка Кропивницького. Вистава була дуже добре прийнята глядачами. Так театр отримав бойове хрещення у Білій Церкві.

      Наступного дня акторам, котрі голодували, штаб виписав пайок на всю трупу – борошно, крупу, м'ясо. Шефи надавали всебічну допомогу. Лесь Курбас під час перебування у Білій Церкві і протягом всієї подальшої експериментальної діяльності у 20-х роках прагнув бувати в гущі населення, охоче спілкувався з бійцями і командирами, що воювали на фронті.

      Здавалося б, за об'єктивних обставин, їм було не до високих матерій, не до новаторських шукань – аби лише вижити, протриматися до кращих часів. Проте молоді митці на чолі з  Курбасом знайшли компромісне рішення: втілювали традиційні вистави для здобуття коштів і водночас паралельно продовжувалась студійно-експериментальна робота. Тож, на сцені білоцерківського театру були поставлені такі п'єси: «Гайдамаки» Шевченка, «Цар Едіп» Софокла, «Ревізор» Гоголя, «Невільник» Кропивницького, «Молодість» Гальбе, «Сатана» Година, «Вертеп», «Танок бюрократів» Бирижського, «Зіля Королевич» Васильченка, «Горе брехуну» Грильпарцера.

            Виховуючи молодих акторів, Лесь Степанович прагнув долучати їх до різноманітних театральних жанрів, які вимагали відповідних прийомів гри, різних засобів зовнішньої виразності. Часом, він і сам виходив на сцену, виступаючи в основному в ролі героя-коханця, адже мав яскраву зовнішність, акторську привабливість і чарівність, грав виразно і стримано. Курбас відразу завоював глядацькі симпатії білоцерківців.

          20 серпня 1920 року відбулася прем'єра найкращого спектаклю білоцерківського періоду – «Макбет» Шекспіра, причому вперше українською мовою. Особливо відзначилися Лесь Курбас у головній ролі та  Любов Гаккебуш у ролі Макбет. Вистава стала визначною подією в історії українського театру.

            Згодом «Кийдрамте» перебазувався до Умані, де трохи кращими були побутові умови, але у 1921 році знову опиняється у Білій Церкві. В цей час триває фанатична студійна праця, створюються нові  і поновлюються попередні спектаклі. Восени 1921 року Лесь Курбас  повертається до Києва, де вже в березні 1922-го організовує новий театр, що ввійшов в історію української культури, як мистецьке об'єднання «Березіль», незнаним до того часу творчим організмом, в якому створювались нові риси театральної естетики. 

        Колись Остап Вишня прорік: «Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба». Лесь Степанович жив у різні епохи. Тож, його мистецьке надбання служить і нині Україні та цілому світові.
                                 
                                                                         Наталія Семененко