Катерина Білокур. Велична пісня квітам

… Намалюйте сонце, тітко Катерино,

Хай воно сміється сонячним дощем,

Хай загляне вранці в мамину хатину,

Зніме сум-тривогу з маминих очей.

Тітко Катерино, намалюйте пісню!

Хай по ній на конях скачуть козаки,

Хай над зелен-гаєм, хай над темним лісом

Пісня українська лине залюбки.

Говорила тихо тітка Катерина:

- Я малюю квіти, красні й голубі.

Квіти - наші діти, діти України,

 В радості великій і тяжкій журбі.

Подивися, хлопче: літечком налиті,

Півники, нарциси, айстри золоті,

Чорнобривці славні, маки стиглі в житі

І жоржини білі стали, мов святі.

Придивись уважно. Кожна квітка - пісня,

Що струмком хлюпоче з серця глибини.

Кожна квітка світла - сонячний провісник,

Кожна з них радіє, плаче і дзвенить ...

                     Павло Ральченко (з книги "Ватра на отчім подвір`ї")

Ім'я самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, назавжди вписалося в історію народного мистецтва. 7 грудня виповнюється 115 років від дня народженя Катерини Білокур (1900 - 1961). 

            Білокур малювала все, що її оточувало, все те що вона любила: землю, коней, людей, але найбільше - квіти. Цікаво, що достовірно змальовуючи кожен листочок, пелюсточку, художниця ніколи не зривала квіти: вважала їх живими істотами, називала діточками. Могла далеко поїхати, аби намалювати саме ті, які їй до душі. І малювала обов’язково тільки з натури – була твердо переконана: якщо квітку зірвати, вона втратить душу, і вже така на полотні теж буде мертвою Малювання те вона нарекла «святим».

            Ніхто так не опоетизував квіти як Катерина Білокур. Квітка в її творах становить феномен буттєвості, феномен невмирущої духовності життя, це світ побудований із різних просторових площин, натхнений красою цвітіння, рослинний світ. Про свою «магічну» любов до квітів Катерина Білокур зазначила: « ... А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!... Я  й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші- та все ж і квіти … Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати як ти покинеш? То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».