четвер, 24 травня 2018 р.

Кирило Стеценко і Біла Церква

   В українській культурі було чимало митців, для яких різноманітні напрямки творчості були водночас і різними формами служіння своєму народові. 
    Згадаємо про одного з них: диригента і композитора, художника, співака, отця Кирила Стеценка, адже сьогодні виповнюється 136 років від дня його народження.
     Пропонуємо вашій увазі публікацію Анатолія Бондаря та Бориса Смутка з книги "Історія Першої Білоцерківської гімназії в особах", яка повідає вам, яким чином ім'я славетного композитора пов'язане з нашим містом:
      "У білоцерківських гімназіях працював всесвітньовідомий композитор Кирило Стеценко.
   Кирило Григорович Стеценко - український композитор, класик,  чия неповторна музика вже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його діяльність була багатогранною: він був педагогом, диригентом, музичним критиком, протоієреєм православної церкви, громадським діячем.
    Народився Кирило Стеценко 24 травня 1882 році в селі Квітки Канівського повіту Київської губернії (сучасний Корсунь-Шевченківський район Черкаської області). Батько, Григорій Михайлович, був малярем-самоуком, у селі його прозивали «богомазом», адже він розмальовував церкви в навколишніх селах.
    Не маючи землі, він жив виключно з свого ремесла, брався розписувати церкви (в с. с. Козацькому, Топильні, Лозоватці, Пединівці, Кирилівці, Звенигородці, що знаходилися  на Канівщині, сучасна Звенигородщина). Ім’я його було відоме  по навколишніх селах, він як казали люди, був на всі «квітки» маляр. Вдача в нього була широка, не завжди практична, він не турбувався про завтрашній день. Траплялося, що родина сиділа без копійки, а бувало таке, що він викинув всі гроші музикам десь на весіллі, бо любив танцювати.
      Григорій Михайлович захоплювався співами й музикою, сам трохи грав на скрипці. Дуже любив живопис, хоч до свого «богомазтва» ставився ледь іронічно: «Буває намалює портрет, не приймуть його, він підпише під ним ім’я святого – от  і ікона» .
     Мати, Марія Іванівна Горянська, –  дочка квітківського диякона, була людиною розумною, енергійною, з вродженою культурністю, мала почуття гумору. Вона закінчила церковно-приходську школу, сама вдома навчала своїх дітей, як вона говорила, щоб їм не соромно було іти до школи. Вона мала прекрасний голос, знала багато пісень, часто з своїм чоловіком співали прилюдно. Вся її родина була співуча.
    Родина була великою – у ній зростало 11 дітей, Кирило був восьмим. Стеценки не були заможними: мали всього дві з половиною десятини землі.
    Несталі заробітки батька не забезпечували потреб великої сім’ї, і навіть тяжка праця матері та дітей, які часто ходили на випадкові скупі підробітки, не рятували становища. Діти росли худими, кволими  .
  Хоча сім’я й жила в злиднях, та це не впливало на захоплення хлопця музикою та малюванням.
  Його дитячі враження були пов’язані з неповторною українською природою, а ще  з розповідями про історичні події.  Кирило уважно слухав народні пісні про визвольну боротьбу українського народу, запам’ятовував їх слова та мелодії. Перші художні враження в нього були пов’язані з народною піснею. Мистецтво гуртового співу, було високо розвинуте у квітчан, і мало міцні, давні традиції. Народна пісня  глибоко хвилювала й зворушувала Кирила. Чудові квітчанські мелодії стали добрим ґрунтом, на якому зростав майбутній музика. Вони збагатили його пам’ять, збудили в нього палку любов до фольклору, що згодом привела хлопця на шлях композиторської творчості.
    Він не пропускав нагоди послухати гру лірника, троїсту музику, духовий оркестр. Кирило власноруч майстрував собі скрипки, натягуючи на них струни з кінського волосу. Свій перший музичний інструмент, що нагадував скрипку, він змайстрував у п’ятирічному віці. Згодом один сільський майстер зробив йому справжню скрипку, на який Кирило багато грав.
   Пізніше він вигадав, ще складнішу музичну забавку, на якій ще ясніше позначилася його музично-артистична істота.
    Коли мати ходила до млина чи по воду, а Кирилко скличе братів та сестер роздасть їм кому качалку, кому макогін, вагу, розставить їх  коло дверей, порожньої скрині, коло склянок, а сам з гребінцем, як тільки мати ішла до дверей, командує грати марш.
    Не відомо звідки він це перейняв чи від сільських музик, чи вигадав сам, але точно не від батька, бо батько не вмів марш грати.
    З своїми братами та сестрами за батьковим наказом часто співав пісень для гостей. Пісні матері, батька, пісні дівчат на селі, музика на весіллі це закладало і творило душу майбутнього музики.
    Дуже приваблював хлопця живопис. Ще змалечку малий Кирило мав потяг до фарб. Батько бувало працює, а три річний Кирило сидів поруч і пильно стежив за роботою. Бувало назбирає шматочків крейди, шкуриночок від фарб, візьме рубля і почне розводити їх на ньому, добираючи фарби, наче на палітрі і втішався з цього дуже. По дитячому копіював від батька: той малював портрети і маленький хлопчик заб’ється кудись у куток та вугликом малював на стінці присутніх. Як згадувала його мати, «батько кінчав якусь ікону, домальовував напис, а Кирило придивляється, а потім крейдою ті літери на ніжки посписував, всі литки позмальовув» .
     Підрісши, він почав батькові допомагати в роботі: розтирав «курантом» фарби, підмальовував лики. Особливо багатими на враження були мандрівки з батьком по окрузі у пошуках заробітків. Працюючи з батьком на підрядах Кирило знайомився з новими місцями, спостерігав життя, прислухався до розповідей про минуле, старовину, переймав незнайомі пісні.
     Саме від батька Кирило навчився писати олійними фарбами та робити олівцями ескізи портретів. У дев’ять років Кирило (це було на похороні його діда в селі Юрківці, що на Звенигородщині) під час поминального обіду змалював олівцем усіх, хто сидів за столом.
Кирило не пішов стежкою сільського маляра, хоча мав на це всі дані, він пішов навчатися до дяка Платона Старжевського. Навчався охоче, як говорила мати «до книжки його не будила». Ввечері на стінці задачі вуглем вирішував, допізна навчався. А батько кричав: «доки ти світитимеш, гаси світло». Ляже спати книжку під голову. В ранці прокинеться, і говорив до матері, що знає уроки  .
     Зваживши на гарний голос та любов Кирила до музики дяк П. Старжевський навчив його нот і взяв  у хор. Отже, десь років семи-восьми Кирило почав набувати навичок хорового співу. Непомітно збагачувалися його музичні уявлення і знання, глибшав інтерес до музичного мистецтва. Невдовзі хоровий спів почав вабити хлопця, як колись малювання, хоч тоді він ще не віддав перевагу жодному з мистецтв. Безперечно потрібно було вчити Кирила, але у батьків не було коштів, але щоб допомогти братові старша сестра Наталія пішла прислужувати у господарстві дядька Данила Горянського, тоді «Смотрителя бурси»  .
   Завдяки цьому з 1892 р. Кирило зміг жити в Києві, і вступив до школи художника М.І. Мурашка. Тоді ж дядько Д.І. Горянський записав його до Софійської духовної школи.
   З 1892 р. у Кирила Стеценка почався Київський період його життя. Він вступив до школи художника Мурашка, тоді його дядько Данило Горянський віддав  в бурсу при Софійському соборі, настоятелем якого в цей час, був отець П. Лебединцев  .
    У Києві нарешті чітко  визначилися уподобання Стеценка: любов до музики перемогла інші інтереси, живопис поступово відійшов на другий план.
   Визначні здібності – музикальність, абсолютний слух, прекрасна музична пам’ять і швидкий художній розвиток хлопця привернули до нього увагу педагогів співу.
   При бурсі існував хор, який збудив музичну стихію Стеценка, згодом цілком захопив його. Спочатку він був звичайним співаком, потім керівником партії, і на решті (здається з 3-го класу, з 1895 р. у тринадцятирічному віці) – диригентом. Як згадувала мати, коли вона приїхала до Києва, і зайшла до церкви, як на криласі співаки стояли, а перед ними малий Кирило командував ними, а вони слухалися його. Цей хор виконав і перший твір його «Христос Воскрес». Бурсачок-композитор –  явище незвичайне в ті часи, і не дивно, що про маленького Стеценка пішли по Києву чутки, як про вундеркінда  .
   У Софійській школі Стеценнко самотужки навчився грати на фортепіано. Брат Кирила, Петро Григорович, розповідав, що в роки навчання у школі, «почувши яку-небудь гарну нову річ, Кирилко по пам’яті передав її на піаніно». Наполегливі заняття дозволили юнакові через кілька років виступати навіть у концертах. Духовна школа стала першим щаблем у вихованні Стеценка.
    Кирило Стеценко закінчив навчання в бурсі у 1897 році. Після чого вступив до Київської духовної семінарії.
    Батько був категорично проти, не хотів, щоб його син попом був, хотів написати листа до консисторії, щоб його сина звільнили від науки. Тільки завдяки матері вдалося продовжити Кирилові освіту (крім семінарії іншого шляху в науку з бурси не було).
   В семінарії йому давали стипендію, що було рідкісним випадком для «інословця». Надання стипендії пояснювалося особливо тяжким матеріальним становищем Стеценків.
   Проте Кирило недовго був стипендіатом. Він ще в бурсі почав курити, семінарськими наглядачами був спійманий з цигаркою на вулиці, за цю витівку він був позбавлений стипендії.
Допомоги чекати було нізвідки, і, шукаючи заробітку, він став помічником регента хору Михайлівського Золотоверхого монастиря І. Аполлонова (за платню 8 крб. на місяць і повне утримання).
   Ці прикрі на перший погляд, обставини спричинили швидкий музичний розвиток юнака. Прекрасна нотозбірня Михайлівського монастиря мала великі фонди: від рукописних старовинних збірників XV століття до найновіших творів. Особливо багатим було зібрання духовних творів Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, М. Львова, Г. Ломакіна, С. Давидова, М. Глінки, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського та ін. У цій нотозбірній Стеценко проводив вільний час.
   Працюючи з хористами монастиря, спілкуючись з досвідченим І. Аполлоновим, Стеценко набував важливих практичних навичок. Зацікавлення хоровою літературою і підготовка богослужебних програм поглиблювали його музичні знання, стимулювали розвиток композиторського хисту.
   Перший його біограф Павло Козицький висловлював думку, що композиторська діяльність Стеценка розпочалася дуже рано, ще в духовній бурсі та семінарії, Писав він виключно церковні твори, які часто відразу виконувалися у церкві. Але в них почали проступати ті риси, які стали типовими для церковно-музичної лірики Стеценка – це вплив народної пісні, її дух, її «грішна» емоційність. Щоб уникнути неприємностей (в ті часи існувала сувора духовна цензура на музичні твори) і не викликати непорозумінь з ближчим начальством, Стеценко таїв своє авторство  .
    Естетичні і політичні погляди Стеценка ще бродили. Поза церковною музикою мистецтва для нього не існувало. Та що ж іншого могло бути в душі шістнадцятилітнього юнака-селянина, який знайомився з музикою лише в оточенні селянської вулиці та церковного криласу. Та й праця у Михайлівському монастирі мало цьому сприяла, а від життя київських семінаристів він стояв осторонь.  
    Захопившись музикою Кирило вчився в семінарії абияк: мало цікавили богословські науки. Тяжкий матеріальний стан, підробітки, що відбирали багато часу, бідування рідних на селі, все це робило не пороках його серйозним.
  Композиторсько-диригенський хист Стеценка, щира вдача, дотепність, жвавість зрештою привернули до нього симпатії семінарської молоді. Навколо Стеценка згортувалося товариство вірних друзів, що ділили з ним дозвілля. Друзів особливо Стеценка родинно пов’язанного з селом, хвилювали передусім проблеми становища селянства, новини громадського життя, літературного руху. За свідченням деяких семінаристів у Київській духовній семінарії з 1900 по 1907 рік існувала конспіративна бібліотека, де переховувалися та передавалися  через «поштарів» з рук до рук твори О. Герцена, М. Чернишевського, Г. Плеханова та ін., і ймовірно таку літературу читав Кирило Стеценко.
    Деякі відомості стосовно цього знаходимо й у П. Козицького. …» Київська семінарія тих часів мала яскраву ідеологію. Під цілком вірнопіданною та благопристойною зовнішністю в її стінах, як протест проти клерикального вірнопідданському режиму клекотіли буйні сили. Були таємні гуртки, що об’єднувалися українською національною ідеєю, групували навколо себе політично свідомі (найбільш талановиті) семінарські елементи. Ці кола зацікавилися постаттю Стеценка, про талановитість якого семінарія знала досить, і приклали зусиль, щоб навернути його до української справи. Постійні зв’язки з товаришами і артистичними семінарськими колами, що згодом більш зміцнювалися, поставили перед Стеценком нові несподівані для нього, але надзвичайно близькі для його селянської душі проблеми української музичної культури, відкрили природну протоку для тих творчих сил, що голосно буяли в ньому, не знаючи свого шляху» .
Для формування Стеценка як композитора велике значення мало його знайомство з Миколою Лисенком, яке відбулося в 1899 році і згодом переросло в дружбу. Кирило Стеценко вступив до студентського хору, організованого Лисенком при Київському університеті, брав участь у концертних подорожах колективу по Україні. Саме під впливом Лисенка й почала формуватися творча думка Кирила Стеценка.
    Від Лисенка він засвоїв основні принципи й прийоми українського музичного стилю, методи праці і навіть форми творчості (обробка народної пісні, хор, романс, опера ін.).
Лисенко в свою чергу дуже високо цінив таланти Стеценка, «Ось хто мене замінить після моєї смерті» не раз казав він про молодого композитора  .
    Під цим впливом в творчості Стеценка сталася повна зміна, церковна музика відійшла далеко назад, її місце заступили вільні форми українського народного і Лисенкового стилю.
Кирило прагнув бути всіляко корисним Лисенкові: допомагав набирати хористів, розучував з ними партії, проводив репетиції. Лисенко для нього був взірцем самовіданного служіння народові, його культурі, геніальним композитором і фольклористом, видатним громадським діячем, перед авторитетом якого він схилявся.
    У житті Стеценка почався період нагромадження музичних знань, він ґрунтовно студіював народну пісню, вивчав твори Лисенка, російських та західноєвропейських композиторів, опановував національну музичну стилістику, пишучи обробки народних пісень. Спостерігаючи розучування концертних програм капелою, Стеценко переймав Лисенкові методи роботи з хором.
    Концертна подорож 1899 р. по містах України дала йому багато яскравих вражень, і осмислюючи їх, він переконався в потребі таких пропагандистських заходів для піднесення музичної культури народу.
   Незважаючи на протидію семінарської адміністрації, юнак розпочав активне вивчення української народної пісні, щоліта з 1900 р. подорожував по Україні, збираючи фольклор, брав участь у четвертій концертній подорожі з хором Лисенка, що відбулася в 1902 році.
    Цього ж року на прохання семінаристів Стеценка призначили диригентом хору семінарії. На той час це була одна з найкращих капел в Києві, що славилася прекрасними голосами, високою культурою співу й давніми традиціями духовної музики. Захоплений просвітительськими ідеями Лисенка, Стеценко прагнув розширити межі діяльності хору. Орієнтуючи семінаристів на можливі публічні виступи, він почав розучувати з ними і концертний репертуар, в якому домінували українські пісні та класичні твори. Як згадують учасники цих співанок, то були захоплюючі години цікавої праці. Семінаристи маючи добру музичну підготовку швидко схоплювали ідею Стеценка, їхня спільна праця була радісною і творчою.
    Наприкінці 1902 і протягом 1903 р. семінарський хор дав кілька публічних концертів у лук’янівському Народному домі. В цих концертах виконувалися різноманітні українські пісні в розкладці Лисенка для чоловічого хору, а також ряд його оригінальних творів.
   У період навчання в бурсі та семінарії з-під пера молодого композитора вийшли твори «Бурлака», «Вночі на могилі», «Серед степу широкого», церковні хори «Хваліть ім’я Господнє», «Милість спокою» та ін. . У серпні 1903 року разом з українськими інтелігентами Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником, Миколою Аркасом Кирило Стеценко взяв участь у відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Там капела Лисенка понад програму виконала хор «Бурлака» молодого композитора, що для нього було великою честю. У грудні того ж року Стеценко був учасником  святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка  .
   14 червня 1903 р. Стеценко закінчив духовну семінарію, поєднував творчу діяльність композитора з педагогічною роботою. Згодом вступив до музичної школи Лисенка, щоб систематизувати свої знання, фахово оволодіти композицією.
   Також Стеценко розпочав роботу над оперою «Кармелюк», яка так і залишилася незакінченою, написав хори «Содом» та «Прометей», у яких прослідковується гнівне  викриття несправедливостей суспільного буття. У цей період композитор опрацював для різних хорових складів мелодії «Заповіту» та «Ще не вмерла Україна» (у Кирила Стеценка був свій варіант музики сучасного Державного гімну України). Організований ним український хор давав концерти, які дуже подобалися публіці.
   Кирило Стеценко відповідально ставився й до педагогічної праці, з 9 вересня 1903 по 25 вересня 1907 р. працював на посаді учителя музики і співів Київської церковно-учительської школи, директором цього закладу був протоієрей Василь Липківський, спілкування з яким позитивно вплинуло на молодого композитора.
   Одночасно з цим читав лекції співів в Києвсько-Подільській жіночій гімназії.
  З 28 липня по 28 серпня 1903 року Кирило Стеценко викладав у Білій Церкві співи на короткотермінових курсах учителів. Композитор вбачав у цьому пропаганду прогресивних педагогічних ідей. У подальшому він щорічно працював на таких курсах у Таращі, Білій Церкві та Києві. Тут він займався не тільки викладанням, а й організацією концертів  .
   Праця серед молоді захопила молодого учителя-ентузіаста. Він дуже близько став до учнів і був їх улюбленим учителем, якому вони цілком довіряли. Коли почалися революційні події 1905 р. і учні семінарії застрайкували колектив учителів звернувся до Кирила Григоровича, щоб уладнати з ними, то він переговорив з учнями так, що обійшлося без всяких інцидентів.
    Церковний спів, то був офіційний бік роботи по за яким Стеценко широко знайомив учнів з українською музикою і розбуджував у них національну свідомість. Ця робота помітно кидалася в очі і викликала підозріння збоку влади. Вже в липні 1907 р. в листі до свого діда Стеценко пише: «Новостей в Киеве особых нет, если не считать усилившихся слухов о разгоне учителей нашей школы в первою очередь меня» .
    В 1907 р. була призначена  синодальна ревізія школи, в якій працював Стеценко (Київська церковно-учительська школа), під час її перевірки ревізори констатували: «Заметно увлечение малороссийскими песнями  из сочинений Лысенка» «нельзя допустить, чтобы киевская школа осталась неприкосновенной от социал-демократической организации «Спілка», охватывающей, как заверено официально губернии Киевскую, Волынскую, Подольскую, Черниговскою и Полтавскою. Возможно также украинофильские тенденции в смысле пропаганды Грушевского и Лысенка. Мне также известно, что у учителя пения Стеценко был произведен обыск, впрочем, недавших никаких результатов  .
   Внаслідок цієї ревізії була постанова Синоду:  «иметь наблюдение за тем, чтобы увлечение учеников малороссийскими песнями и чтение ими малороссийских книг, не создали благоприятной атмосферы для так называемой украинофильской агитации».
   Опозиція вчителів школи до церковних ревізорів також була відвертою. Про це знав і композитор.
   За наступу реакції утиски проти всіх, хто виявляв симпатію до визвольного руху, помітно загострилися. В 1906 р. було розгромлено редакцію і закрито прогресивну українську газету «Громадська думка». Серед справ редакції, яка за донесенням охоронного відділу, слугувала місцем зберігання нелегальної літератури, що здебільшого з редакції надсилалася для розповсюдження в провінції, було знайдено ряд «підозрілих» протоколів. Вони свідчили, що в редакції відбувалися зібрання, в яких брали участь видатні діячі української мистецької інтелігенції. Сподіваючись, що цей слід допоможе викрити підпільну організацію чи партію 17-18 січня 1907 р. поліція вчинила масові обшуки й арешти осіб, згаданих у протоколах.
    Були заарештовані видавець «Ради» Є. Чикаленко, С. Єфремов, В. Винниченко, співробітники і кореспонденти газети: Л. Пахаревський, Г. Коваленко, Б. Грінченко, М. Лисенко, М., К. Стеценко, М. Левицький, Л. Драгоманова, Л. Українка, О. Косач. В редакції забрано всі рукописи, навіть архів Громадської думки, те ж з редакцією Літературно-Наукового Вісника…
     Оскільки обшук і дізнання не дали матеріалів, що встановили б передбачувану організацію, на другий день ув’язнених звільнили . Але для Стеценка ці події не минули безкарно.
   Церковне начальство, давно незадоволене демократичним народно-світським спрямуванням педагогічної роботи Стеценка.  25 вересня 1907 р. постановою учительської ради при синоді був переміщений в адміністративному  порядку  на посаду учителя співів і музики в Олексанровсько-Грушевську (нині м. Шахти Російської федерації). церковно-учительську школу.
Це був тяжкий удар для композитора: переїзд відривав від родини та громадсько-мистецького життя Києва, змусив припинити заняття музикою, побутові клопоти загальмували творчість.
Непривітна зустріч на новому місці, куди його було призначено, очевидно підготовлена відповідними характеристиками з Києва, справила гнітюче враження.
    Прагнучи якось вирватися з Олександрівська-Грушевського, він пише листи до кількох навчальних закладів, де були вакантні місця, але всюди йому відмовляли, як неблагонадійному.
Допоміг йому звідти вирватися відомий музичний діяч Олександр Кошиць: на той час звільнилося місце вчителя співів у Білоцерківських чоловічій та жіночій гімназіях. Учителем Закону Божого в Білоцерківській гімназії працював священик Нестор Шараєвський – добрий знайомий Олександра Кошиця. Приятелем Шараєвського був і вчитель Київської семінарії Василь Петрушевський. Саме до них звернувся священик, щоб ті порекомендували йому в гімназію вчителя співів. Завдяки їхній протекції, незважаючи на те, що Кирило Стеценко був на засланні, він розпочав роботу в Білоцерківських чоловічій і жіночій гімназіях .
    1 квітня 1908 р. був призначений виконувачем обов’язки помічника класних наставників, виконуючим обов’язки регента хору при гімназійній церкві.
   29 червня 1908 р. вів уроки музики в Білоцерківській жіночій гімназії.
   1 січня 1909 р. був затверджений на займаних посадах.
  1 травня 1909 р. був призначений виконувачем обов’язків псаломщика гімназійної церкви Білоцерківської гімназії .
   У Білій Церкві з сивої давнини панував дух Ярослава Мудрого, усе ніби дихало старовиною. Містечко зустріло новоприбулого педагога-композитора сонячним днем, чистим небом і прозорими хвилями Росі. Майже тиждень пішов на влаштування побуту –  потрібно було знайти помешкання, перевезти родину та речі.
     Кирило Григорович оселився на господарчому подвір’ї гімназії в маленькому будинку, у другій половині якого мешкала наставниця жіночої гімназії Савицька.
   Уроки Кирила Стеценка перетворилися на захопливі розповіді про композиторів, народну пісню, кобзарів, хоча програма цього й не вимагала. Педагог організував аматорський хор, до складу якого ввійшли учні та учениці гімназій . Гімназисти  приязно зустріли свого нового вчителя співів: Кирило Стеценко був хорошою людиною, талановитим педагогом, ентузіастом позакласної діяльності. Він проводив  художньо-музичну роботу як із хлопцями, так і з дівчатами. Гімназійний хор був учасником численних концертів, які зазвичай відбувалися в приміщенні закладу. Їх активно відвідувала широка містечкова публіка. Виступи носили благодійний характер, бо мали на меті надати допомогу бідним гімназистам.
   Кирила Стеценка поважали не тільки учні, а й уся білоцерківська громада, тому учнівські хорові колективи могли виступати в клубі громадського зібрання. Педагог тактовно, з повагою ставився до всіх хористів, а після одного з концертів запросив їх до приватного фотосалону Дубовика, де вони сфотографувалися на згадку про спільну музично-освітню роботу зі своїм учителем (ці світлини збереглися й донині). У перервах між репетиціями хору Стеценко пропонував окремим гімназистам заспівати уривки зі своїх творів, дитячі пісні, а ще він любив слухати вірші. Своєю діяльністю педагог переконував, що всі можуть і повинні співати в хорі.
  На уроках Кирила Григоровича учні вивчали ноти, викладання співів і музики педагог здійснював на науковій основі. На той час усе українське було заборонене – за програмою вивчалися тільки російські пісні. Та коли не було гімназійного керівництва, Кирило Григорович співав з учнями українських народних пісень. Гімназистам Стеценко запам’ятався як гарний педагог, який прищепив їм любов до музики. Композитор вважав, що пісні для народу були і є життєво важливою потребою. У них –  і прекрасна природа України, і велика національна історія. Пізнаючи пісню, народ пізнає сам себе, усвідомлює себе народом  . 
    Під час перебування в Білій Церкві Кирило Стеценко не тільки займався педагогічною діяльністю, а й продовжував свою творчу роботу. Крім виступів гімназійного хору, він організовував міські концерти, де звучали твори Глінки, Мусоргського, Римського-Корсакова, Лисенка, Чайковського, Бородіна. З-поміж таких заходів варто згадати концерт, що з великим успіхом відбувся 30 листопада 1908 р. у залі громадського зібрання. Також  композитор брав активну участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Миколи Гоголя, працював музичним рецензентом у київській пресі, зокрема статті до газети «Рада», що почала виходити замість громадської думки. Розпочинає спільно з Олексою Коваленком організацію нотного видання «Кобза», де мали друкуватися не лише твори композиторів Наддніпрянщини, але і західноукраїнських митців, погоджується співробітничати в Тамбовському журналі «Баян».
  У жовтні 1908 р. Стеценко на шпальтах «Баяна» звернувся до своїх колег – регентів, музикантів із закликом-відозвою: розгорнувши концертну діяльність, широко відзначити Шевченківські ювілеї у 1911 та 1914 роках і допомогти у збиранні коштів для спорудження пам’ятника Кобзареві.
    Діяльність Стеценка після вислання з Києва свідчить, що зламу в світогляді композитора не сталося.
   Проте на самопочутті, настроях, а отже і певною мірою і на його творчості, впливи доби виразно помітні. Стеценко болісно переживав поразку революції. У творах композитора часто з’являються тужливі настрої, невдоволення тогочасним громадським занепадництвом, а часом і протест.
 Під час короткого білоцерківського періоду Кирило Стеценко написав майже третину своїх романсів, зробив хорові обробки народних колядок та щедрівок. Крім цього, композитор створив словоспів на слова Івана Франка «Коваль», сатиричний романс «Цар Горох», написав музику до п’єс «Наталка Полтавка» та «Сватання на Гончарівці».
   В Білій Церкві також упорядкував музику до п’єси «Бувальщина» А. Велісовського, водевіля «Як ковбаса та чарка» М. Старицького  .
  В Білоцерківській гімназії характеризувався позитивно, був інтелектуально розвинутим, був моральною людиною, як учитель музики і регент за словами директора Білоцерківської гімназії Володимира  Іванова перевищував свій розумовий рівень.
    Однак композитора не задовольняли результати його праці. Дедалі гостріше відчуваючи, що йому бракує знань для створення великих форм, він рвався до Києва.
   4 серпня 1909 р. був звільнений  з білоцерківських гімназій згідно прохання  .
  Коли Стеценко від’їздив із міста над Россю, учні влаштували своєму улюбленому вчителеві дуже теплі проводи. Хтось із гімназистів запропонував зібратися біля річки неподалік Палієвого дуба, куди запросили й Кирила Григоровича, той, звичайно ж, погодився. Учитель розповідав своїм учням про музику, вони разом співали. Пізніше у с. Веприку, де Стеценко служив, його також відвідували колишні учні білоцерківських гімназій  .
    У серпні 1909 року Кирило Стеценко переїхав до Києва,  продовжив там свою педагогічну та творчу роботу, крім педагогічної роботи К. Стеценко проводив широку музично-пропагандистську діяльність разом із створеним ним хором Просвіти. Маючи на меті поширення серед народу культури і освіти, прогресивні мистецькі діячі широко використовували легальне становище подібних до Просвіт організацій, боролися за демократичне спрямування їхніх заходів.. У Київській організації Просвіти активну участь брали Б. Грінченко, М. Лисенко та Леся Українка. Хор Київської Просвіти  під керуванням  К. Стеценка виступав регулярно. В концертах виконувалися твори М. Лисенка, народні пісні тощо  .
   З 16 вересня 1909 р. працював в учительському інституті м. Києва викладачем співів.
  Упродовж року життя в Києві (1909-1910 рр.) Стеценко викладав у педагогічному та учительському інститутах, у фельдшерській школі й гімназіях, продовжував рецензентську роботу в «Раді», приватно працював регентом у декількох церквах, не кажучи  вже про епізодичне, приміром організацію та відправку до Чернігова двох хорів.
    Матеріальні нестатки, слабке здоров’я та неприємності, пов’язані з творами «Ще не вмерла Україна» та «Прометей», примусили його виїхати на Поділля – до Тиврова, де його дядько Данило Горянський був наставником у духовній школі. Саме тут Кирило Стеценко й продовжив  викладання співів  .

 Тиврівський період (1910-1911 рр.) вважається найбільш плідним у творчості композитора. У цей час він написав проникливу, натхненну другу Літургію св. Іоанна Златоуста, дитячу оперу «Лисичка, Котик і Півник», закінчив оперу «Івасик-Телесик», багато працював над обробкою подільських колядок та щедрівок, писав хори та романси.
    У січні 1911 р. виходить друком знаменита  «Вечірня пісня» на слова Володимира Самійленка для тенора або сопрано, також він завершив для мішаного хору «Ніченько, нічко на слова Миколи Чернявського. На слова цього ж поета зробив і солоспів «Тихо гойдаються», в якому ідеться мова про дружбу, взаєморозуміння та кохання. Для жіночого хору була остаточно закінчена лірична «Червона калинонька на слова Леоніда Пахаревського та ін.
В Тиврівському духовному училищі Стеценко працював з вересня 1910 по грудень 1911 р., окрім викладання співів він займався ще організацією світського хору.
    У Тиврові Стеценко знайомиться з відомими українськими композиторами Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим.
    Також будучи у Вінниці та у Києві Кирило Стеценко знайомиться з українськими поетами, та їх творчістю, насамперед з Павлом Тичиною, Володимиром Самійленком, Олександром Олесем, Миколою Чернявським, Олексієм Коваленком, Миколою Воронним, Леонідом Пахаревським та ін., і береться аранжувати їх поетичні твори.
    На слова Олександра Олеся – улюбленого поета композитором були завершені саме в Тиврові також солоспів «Нащо, нащо любі, питати», солоспів для скрипки та фортепіано «О не дивуйсь», для баритона з фортепіано «Пісні мої», мішаного хору «Усе жило, солоспів для тенора «Ой, чого ти, тополенько», сповнені сердечної доброти, ліричності, кохання похвали трударям-хліборобам.
    Тісна дружба пов’язувала Кирила Стеценка з Лесею Українкою, він у Тиврові здійснив першу редакцію для чоловічого хору поезії Лесі Українки «У путь», згодом для мішаного хору «То була тихая ніч», і нарешті завершив драматичну сцену «Іфігенія у Тавриді» для читця, двох жіночих хорів у супроводі фортепіано.
    Отримав нову, власне другу інтерпретацію і «Заповіт»  Т. Шевченка та поетичний екзерсис Ізидора Воробкевича «Там на розі», а також для мішаного хору «Веснонько, весно» на лірико-поетичний текст Олексія Коваленка.

   Саме в Тиврові Кирило Стеценко за допомогою кращих учнів духовного училища здійснив переклад і постановку дитячої опери Ф. Бюхнера «Король-Ялинкова шишка».
 За визначенням світових дослідників духовної музики найяскравішим і найціннішим твором композитора став великий хоровий цикл «Друга літургія», завершений у грудні 1910 р. у Тиврові. Як засвідчують Василь Завітневич і Мстислав Юрченко (США, Україна), в цьому циклі найкраще розкрився багатий методичний дар Кирила Стеценка.  
   Літургією К. Стеценка в третьому тисячолітті послуговуються у США, Канаді, Україні, частково в Сербії, Македонії.
   У липні 1911 р. Кирило Стеценко завершив і «Вінчання», власне з благословення Церквою подружнього життя чоловіка і жінкою.
   Обидва духовні твори Кирила Стеценка, здійснені у Тиврові на Поділлі, як свідчать архіви, живилися образами минулого і відтворювали традиції, притаманні початку XX століття, носять творчу оригінальність та природне відчуття української народної творчості.
Це дозволило йому створити композиції непересічного значення, збагатити світову духовну музику, і нині Українська православна церква Київського патріархату зараховує їх до золотого фонду духовності українського народу.
   У кінці 1911 року Кирило Стеценко з сім’єю переїхав до с. Голово-Русави Подільської губернії, де служив священиком, був завідувачем школи, засновником кооперативної споживчої спілки. У своїй садибі на Поділлі Стеценко розводив коней, різноманітні породи голубів  .
    Відомості про Голово-Русавський період життя (1912-1917 рр.) дуже скупі й неповні. Серед об’єктивних причин, які утримували Стеценка в Голово-Русаві, немалу роль відігравала політична ситуація: доба чорної реакції, заборона вільної думки, слова, тощо. Суб’єктивно ж композитора зупиняв певно страх перед новими марними зусиллями і перенапруженнями, які витрачатимуться лише на те, щоб забезпечити родину, як це було в Києві в 1910 р.
   Обов’язки священика не приваблювали Стеценка. Своєю індиферентністю до ритуалів він часом накликав на себе навіть скарги пастви. Зате він енергійно взявся за створення кооперативного споживчого товариства, витримав справжню боротьбу з місцевими глитаями, переборов недовіру селян і все-таки заснував кооперацію, далі зосередив увагу на школі, виховання малят. Проте рівноваги знайти не міг  .
   В 1914 р. Стеценко вирішив повернутися до Києва, але йому це не вдалося, по різним причинам, зокрема: заборона властями вшанування ювілею Шевченка, до організації якого композитор доклав багато зусиль, світова війна і загроза військової повинності, репресії проти демократичних діячів, нова заборона українських газет і журналів, нові цензурні утиски.
Але все таки митець не зломився, він почав активно стежити за розвитком політичних подій, активно реагувати на вісті з суспільного життя.
    Десь наприкінці 1914 чи на початку 1915 р. до Стеценка звернулася група Київського підпільного Українського Червоного Хреста з пропозицією зробити хорові обробки революційних пісень. Композитор опрацював для хору мелодії революційних пісень. На оригіналі «Варшав’янки, де з огляду на конспірацію не було зазначено прізвища автора.
Для мішаного хору із супроводом фортепіано Стеценко аранжував «Варшав’янку», «Сльозами злита Україна», «Ви жертвою в бою»  .
     Ймовірно пісні ці в обробках композитора виконувались у часи української революції (1917-1920 рр.). В архіві Леонтовича зберігається оригінал Стеценкової обробки «Ви жертвою в бою», що її виконувала капела під орудою Леонтовича, співав і керований Стеценком Перший український національний хор, який брав участь в організованому похороні героїв Крут.
Великою моральною підтримкою і радістю за життя композитора у Голово-Русаві стала для нього дружба з Миколою Леонтовичем.
    На початку 1916 р. український драматург С. Черкасенко звернувся з листом до Стеценка з проханням написати музику до його історичної трагедії «Про що тирса шелестіла», яку мав ставити театр М. Садовського. Митець взявся до роботи і створив композицію, що стала значним етапом у розвитку української театральної музики.
  Знаковим у житті Кирила Григоровича був період української революції 1917-1920 рр. Спочатку композитор переїздить до Вінниці, а в жовтні 1917 року  під час Центральної Ради –  повертається до Києва, де опиняється у вирі національно-визвольних подій.
    Розпочався «самий світлий період в житті Кирила Григоровича, – свідчила його дружина.
За дорученням української влади разом із Миколою Леонтовичем, Олександром Кошицем, Яковом Степовим Кирило Стеценко організував музичний відділ при Міністерстві освіти УНР, а згодом і очолив його. У цей же час він уклав «Шкільний співаник» та підручник гри на кобзі.
Композитор створив цікавий проект заснування Українського музичного товариства, що відкривало широкі перспективи для працівників музичної культури. Стеценку належав проект заснування етнографічного кабінету. Він також брав участь у створенні статутів українських національних оркестрів, хорових капел, зразкової хорової бібліотеки  .
     Стеценко став одним з організаторів і диригентом Першого українського національного хору. Це був колектив ентузіастів, які два роки працювали без оплати, вважаючи свою працю національним покликанням. Уже на перших концертах хор представив громадськості творчість українських композиторів: Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця, Миколи Леонтовича.
   У період Української революції відбулося піднесення творчості композитора: за цей час Стеценко написав удвічі більше творів, ніж за все попереднє життя. Саме тепер талант та пошукові ініціативи визначили його роль як лідера мистецької генерації, що колись і передбачив Микола Лисенко.
    У червні 1918 року вперше відбулися його авторські концерти. Програма рясніла новими творами, серед яких – гімни «Живи, Україно», «Вкраїно-мати», «Кат сконав», «Слава Вкраїні» та ін. Ці твори мали надзвичайний успіх, їх підхопили інші хорові колективи. У щоденнику Д. Донцова (це визначний громадський діяч, філософ, публіцист, літературний критик) «Рік 1918, Київ» є запис: «О 12-й – концерт Стеценкових творів у міськім театрі. Мав квиток у другому ряді. Бачив Шелухіна, Василенка, в льожі – гетьмана П. Скоропадського з почтом, Лизогуба. Розливний, солодкий, малоросійський сентимент. Довкола – рев: браво, біс, ще раз! Розпромінені обличчя…»
    Кирило Стеценко –  відомий автор не тільки  блискучих обробок українських народних пісень, а й глибинних духовних творів. Великий успіх мав перший концерт української церковної музики, що відбувся в Києві 27 березня 1919 року. Під час нього у виконанні хору Андріївської церкви прозвучали твори Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Павла Козицького  .
    Ареал духовної культури став надзвичайно важливою сферою діяльності Стеценка: він занурився в проблеми української церкви, становище якої на той час було дуже важким (на початок 1917 року з 27 єпископських кафедр, що були в Україні, лише три займали українці).
10 липня 1918 року на цвинтарі біля святої Софії (вперше після 1709 року) за благословення митрополита Антонія відправлялася панахида по гетьману Іванові Мазепі. Під час відправи співав і Перший український національний хор під керівництвом Кирила Стеценка.
      5 травня 1920 року відбулося засідання Всеукраїнської церковної ради, на якій було проголошено автокефалію Української православної церкви, а протоієрей Кирило Стеценко відповідав у Раді за переклад і редагування духовних творів  . Кирило Стеценко брав активну участь у висвячуванні, українізації парафій та декількох храмів.
       Одним із шедеврів, створених у той час, стала «Панахида», написана в 1918 році, присвячена незабутній пам’яті видатного композитора Миколи Лисенка. У виконанні різних хорів «Панахида» в ті роки звучала під час відзначення декількох знаменних подій: на першій відправі по гетьманові Мазепі, на похороні героїв Крут, над могилою вбитого Миколи Леонтовича, у перші роковини по застреленому Іванові Стешенку тощо  .
Не менш значущими були його творчі здобутки в галузі світської музики. Одним із перших творів, який був написаний в цей період був романс «Хтось постукав в моє серце» на слова О. Олеся, пройнятий тривожною радістю, відчуттям відновлення сил і почуттів.
      Тема весни, радості життя, віри в щастя, перемогу добра заполонила твори митця. К. Стеценко звернувся до поезій Лесі Українки «Знов весна, і знов надії в серці оживають», «Стояла я і слухала весну». У січні 1919 р. Стеценко написав один із масових хорів «Травнева пісня». В цей період звернувся до теми визвольної боротьби українського народу, шукав героїчних мотивів, співзвучних сучасності. Таким є його кантата «У неділеньку, у святую», музика до драматичної вистави за поемою «Гайдамаки» Т. Шевченка».
      11 березня 1920 р. на сцені оперного театру м. Києва була поставлена п’єса «Гайдамаки» з музикою К. Стеценка. Постановку здійснили «молодотеатрівці» під керівництвом Л. Курбаса й артисти першого драматичного театру України ім. Т. Шевченка.
       У 1919 році за дорученням Симона Петлюри Кирило Стеценко разом з Олександром Кошицем організував українську національну капелу. Вона подорожувала всією Україною, її супроводжував Павло Тичина. Згодом ця капела на чолі з Кошицем виїхала до Європи й саме за допомогою українських народних пісень агітувала за національну справу. Кирило Стеценко з капелою за кордон не поїхав, пояснюючи це тим, що потрібно бути разом зі своїм народом, але насправді в нього просто не склалися стосунки з Олександром Кошицем. У цей час Стеценко виїздив до Галичини, де організував відділ хорів при Міністерстві преси та пропаганди Західноукраїнської Народної Республіки. На Галичині композитор закінчив музичну картину «Священик із хором», а також написав музику до Шевченкової поеми «Гайдамаки», «Молітесь, братіє», яку в листопаді 1919 року вперше виконали в державному театрі Садовського  .
  У 1920 році Кирило Стеценко працював завідувачем музично-хорової секції кооперативної організації «Дніпросоюз». Там він розгорнув багатогранну освітньо-мистецьку діяльність: займався виданням музичних творів, підручників для навчання музики, збиранням нотної бібліотеки.
   Незважаючи на складності, яким довелося зіткнутися Кирилу Григоровичу, саме завдяки його зусиллям вийшли з друку п’ятдесят розкладок М. Леоновича, окремі твори і збірки М. Степового, М. Лисенка, М. Вериківського, П. Козицького та ін. авторів.
  В цей період К. Стеценко почав створювати хорову бібліотеку й зібрав величезну ното збірню, що згодом була названа «Бібліотека ім. К. Стеценка», і увійшла пізніше до музичного відділу державної публічної бібліотеки України.
    Прагнучи врятувати від голоду талановитих педагогів, композиторів, він забезпечував їм роботу чи творчі замовлення, залучав до організації концертів,  а також до викладання в музичних школах, у консерваторії. На меценатські кошти «Дніпросоюзу» Стеценком були створені дві так звані «мандрівні» капели, які подорожували Лівобережжям і Правобережжям України. Першою такою капелою керував Нестор Городовенко, другою – сам Кирило Стеценко. Вони продемонстрували українській громаді нові здобутки національної хорової музики.
   У 1920 році, повернувшись до Києва після поїздки з капелою, Стеценко дізнався, що фактично залишився без роботи: «Дніпросоюз» реорганізували, а музично-хорову секцію, якою він завідував, ліквідували. Радянська влада не запропонувала йому роботи, й Кирило Стеценко перебрався в село Веприк Фастівського району. В одному з листів до Миколи Леонтовича причину переїзду він пояснював так: «Я за відсутності праці й шматка хліба радий навіть узяти собі на селі біля Фастова парафію» .
   У Веприку діяльність Кирила Григоровича була плідною та багатогранною: крім священицької, він займався й культурно-просвітницькою роботою, створив у Веприку два хори - сільський, або (як його ще звали вепричани) «великий», і «малий» (дитячий). Разом із великим хором Стеценко багато подорожував по навколишніх селах Фастівського та сусідніх повітів. Часто виступали просто неба - у дворах або на вулиці. Хор співав «Заповіт», «Вічний революціонер», багато народних пісень в обробці Лисенка, Леонтовича, самого Стеценка.
Кирило Стеценко був невтомним пропагандистом української народної музики та пісні.
     Давали концерти в селах Фастівського, а також Бишівського, Сквирського районів Київщини.
   У багатьох селах місцева влада була вороже налаштована щодо української пісні та музики, більшовики не визнавали української мови, та й українізація ще не почалася. Але Кирило Григорович умів переконливо говорити з такими людьми й влаштовував концерти. У Веприку він брав участь і в діяльності драматичного гуртка, з якого невдовзі виросла власна театральна трупа. На його пропозицію  були створені нові декорації, він звичайно брав на себе підготовку музичного оформлення п’єс, акомпанував, а інколи навіть був суфлером. У репертуарі драматурга були «Наймичка», «Дай серцю волю», «Наталка Полтавка», «Назар Стодолля», «Як ковбаса та чарка».
         Композитор мріяв про курси диригентів, які б готували кадри для сільських хорів, доводив потребу організувати огляди народного мистецтва.
     До Стеценка у Веприк часом приїздили і диригенти за порадами, консультаціями. Він радо передавав свій досвід.
   Службу Божу в церкві Святої Параскеви, що у Веприку, Кирило Стеценко проводив українською мовою; він першим в Україні українізував сільську парафію. А село Веприк за час свого перебування в ньому перетворив на своєрідний духовно-релігійний центр кількох повітів  .
   Життя славетного композитора закінчилося трагічно: 29 квітня 1922 року він помер від висипного тифу. Літургія і похорон відбувався 1-го травня в Веприку. Літургію відправляли 11 панотців, та диякони з сіл Веприк, Снітинки, Ковалівки, Паляниченець, та ін. сіл.
     Всього брало участь в похованні Стеценка 1 єпископ, 11 священиків, 6 дияконів, 18 чоловік з боку духівництва. Співало два хори: Веприківський в складі 25 чоловік, під диригуванням Квака, і Фастівський в складі 15 чоловік, під диригуванням Масиченка. Були на похороні представники від Васильківщини, Сквирщини, Радомльщини всього було на похороні 8-10 тис. чоловік  .
  Перед початком похорону єпископ виголосив промову, де сказав гарні слова про Стеценка, як громадянина, композитора, українця, який творив для свою музику для українського народу, що його музика буде вічно жити, і лунати по всій Україні та світі, далі буде пробуджувати народ. І дух його безсмертний залишиться в його музичних творах. В кінці своєї промови єпископ  помолитися за душу покійника.
   Перед похованням гарну промову сказав представник Веприківської парафіяльної ради Карасевич, у цій промові відобразилося чуйне і тепле ставлення Веприківської громади до Стеценка.

  Над самою могилою були сказані промови представників музичного товариства ім. Леонтовича Михайліва, та Чайківського, та Павла Тичини, представник Вепріківської школи учитель Зайців, та представник с. Фастовець виголосив надзвичайну гарну промову про Стеценка.
  Представник Всеукраїнської церковної ради Єпископ Григорій Стадниченко висловив у своїй промові над могилою співчуття парафіянам с. Веприк з приводу смерті їхнього настоятеля, наголосивши заслуги його перед церквою та всією українською громадою, притому наголосивши, що Кирило Стеценко писав духовні співи, що послужили значним фактором в справі відродження Автокефальної Української православної церкви.
    Єпископ висловив сподівання, що громада с. Веприк знайде в собі сили гідно вшанувати пам’ять Стеценка, допомагати буде його родині, а також знайде засоби для поширення його друкованих творів  .
  Така пошана до Стеценка збоку громади свідчить про його заслуги перед українським народом.
  Це був справжній митець, який зумів своєю творчістю доторкнутися до глибини душі народної, перейнятися її болями і злитися з нею, стати її устами".


Немає коментарів:

Дописати коментар