8 грудня 1899 року у світ прийшов той, кого світ знатиме як французько-іспанського кінорежисера Ежена Деслава. Насправді ж його звали Євгеном Слабченком, був він відставним старшиною розбитого більшовиками війська УНР, сином славного козацького краю…
Євген Слабченко народився у Таганчі Канівського повіту Київської губернії (нині – Черкаської області). Його предок козакував у війську гетьмана Івана Виговського, а батько, Антон Федорович Слабченко – був мирним рахівником на цукрозаводі графа Бутурліна. Жив їх рід в Таганчі здавна – недаремно один з кутків села з часів сивої давнини і до сьогодні Слабківщиною називається… Мати, Єлизавета Іванівна Звонар теж була родом з цих країв – із сусіднього села Мартинівка.
12 вересня 1909 року Євген вступив до білоцерківської гімназії, яку закінчив у 1917 році із золотою медаллю.
У травні того ж 1917-го Слабченко став організатором у Білій Церкві першого скаутського куреня в Наддніпрянській Україні. В заснуванні пластунського руху в Білій Церкві йому допомагали вчитель української мови Білоцерківської гімназії, голова місцевої "Просвіти" Модест Левицький та деякі старшини січових стрільців. Згодом юнацький патріотичний запал допоміг Євгенові створити скаутську дружину ще й в Києві, а у 19-річному віці стати автором підручника "Український скаутинг". Розпорядженням гетьмана Української держави Павла Скоропадського скаутинг, як молодіжний рух, що сприяв фізичному, розумовому і духовному розвитку юнаків і дівчат, було розповсюджено по всій Україні. При цьому за основу було взято саме досвід Євгена Слабченка.
Євген Слабченко входив до Центральної Ради, у 1918 році брав участь у повстанні окремого корпусу січових стрільців. Спочатку був вартовим старшиною полковника Василя Тютюнника при головному штабі корпусу у Фастові, потім - старшиною для доручень при Директорії УНР. У січні 1919 року Директорія призначила Євгена Слабченка аташе української дипломатичної місії в США. У 1920 році його перевели на посаду українського дипломатичного кур’єра в Європі. Там і залишився від часу, коли під натиском більшовицьких орд загинула українська державність…
У післявоєнній Європі емігрантам жилося несолодко, та Євген "тримався на гребені хвилі" бурхливого життя. Вивчав міжнародне право в університетах чеської Праги, німецького Берліну, французького Парижа. Зрештою, навчання у знаменитій Сорбонні за браком коштів так і не завершив – вступив до кінотехнічної школи в Парижі й закінчив її 1926 року. Попутно працює в кіножурналістиці, засновує французьке товариство "Друзів українського кіно", активно листується з режисером Олександром Довженком і пропагує молоде українське кіно в Парижі. Сам Слабченко теж стає відомим як кінорежисер – створює фільми "Марш машин", "Світ в параді", "Монпарнас", "Електричні ночі" та інші. За фільм "Війна духів або Генерали без гудзиків" 1938 року удостоєний найпрестижнішої американської кінопремії "Оскар".
Євгена-Ежена Європа знає і як спеціаліста по зйомках в "гарячих точках". Він одночасно отримує запрошення від знайомого ще по Білій Церкві Бориса Сухоручка, колишнього полковника Армії УНР, а тепер – власника кінокомпанії "Меркур-фільм" у чеській Празі – той просить зняти фільм-репортаж про Карпатську Україну, яка вела бої проти угорських агресорів, а в той же час уряд Єгипту запрошує Деслава-Слабченка знімати фільм про становлення єгипетської армії. Знаючи про Голодомор у рідній Україні, Євген Слабченко прагнув виїхати на зйомки документального фільму, щоб розповісти про це світу, переживав, як там рідна Таганча… Зі зрозумілих причин поїздка не вдалася – більшовики не горіли бажанням, аби світ дізнався про їхні звірства. А підозри Євгена були не даремними – у його Таганчі тоді померло від голоду 812 односельців, у материній Мартинівці – 1250 людей… Якраз у розпалі в Україні були і політичні репресії – Євгенового дядька, академіка ВУАН Михайла Слабченка зіслали на Соловки у справі "Спілки Визволення України"…
1939 року Євген Слабченко, вже відомий Європі як Ежен Деслав (псевдонім означає в перекладі – "зі слов’ян"), вирушає до Іспанії, охопленої полум’ям громадянської війни. Тут знімає картини "Ревеляція", "Балада трьох кохань", "Країна чорної землі", "Фантастична візія" та інші. 1956 року стає першим в історії кінематографу українцем, який отримує почесний диплом Венеціанського кінофестивалю – за стрічку "Картинки в негативі".
Бере активну участь у діяльності Українського Червоного Хреста, пише для української емігрантської преси – про визвольні змагання часів УНР, про діяльність УПА, готує сценарії фільмів про Симона Петлюру і Євгена Коновальця. Мрія всього його життя – фільм про гетьмана Івана Мазепу. Для цього збирав інформацію про Мазепу і мазепинців у архівах мало не всієї Європи – в Іспанії, Італії, Монако, Франції…
На жаль, фільм про Івана Мазепу так і не був відзнятий: завадила спочатку Друга світова війна, а потім – економічні негаразди у післявоєнній Європі. Залишилася лише чорнова версія книги Ежена Деслава – "Дипломатична історія України", велика частина якої присвячена епосі Мазепи.
Помер Деслав у вересні 1966 року в Ніцці, на півдні Франції.
Цього року одну з вулиць Білої Церкви перейменовано на честь Євгена Деслава.
Більше про життя та творчість Євгена Слабченка ви дізнаєтесь з книги краєзнавця Анатолія Бондаря та Бориса Смутка "Історія Першої білоцерківської гімназії в особах". Запитуйте книгу в нашій біблотеці.
Немає коментарів:
Дописати коментар