вівторок, 20 серпня 2013 р.

"Квіти кохання" Ірини Стрелецької

Квіти Кохання –
Діти Любові.
Сяють ізрання,
Ніжно-бузкові…
Їх не вгадаєш
І не посієш,
Не відшукаєш,
Не зрозумієш…
Щоб то зробити,
Щоб це утнути,
Щоб підкорити,
Щоб їх збагнути?
То наче терна,
То як троянди,
Грають на нервах,
Кличуть у мандри…
Дивне цвітіння –
Світло поразки,
Серця прозріння,
Мрії про казку…
Десь їх збираєш,
Над ними млієш,
В душу вплітаєш,
Врешт розумієш –
Без них ні жити,
Ані вмирати…
Квіти –
Чарівні! 
Як не кохати! 

* * *   
Ти даруєш мені, любий, квіти.
За це я дякую тобі.
То найдорожчі самоцвіти,
Що тільки є на цій землі.
І квіти ці такі прекрасні,
Неначе повно в них життя...
І запашні... Такі чудові!
Але в обіймах смерті я...
Тулю до серця — відчуваю:
Приречені навік вони,
Неначе з ними помираю.
Вже бездиханні пелюстки...
Вмирали стоячи.
Я чула їх слова останні.
Це шепіт був: “Щасливі ми,
Вмираєм, несучи кохання!”

* * * 
Квіти Кохання
Ти — моя мрія юності й любові;
В моєму серці сонячна весна...
Ти вибачай за дні такі... зимові,
Бо потонула у сльозах весна...

Сніжить у даль вишневим білоцвітом,
Весняний вітер, вздовж ріки й стежок.
А ти мені, любові первоцвітом,
Засяяв, яскравіший від зірок.

Налитий ніжним сонячним промінням
Простяг долоні нам безкрайній степ;
А ця любов вросла в мене корінням
Без болю, без надії, без потреб...

Ось птах у тернах заспівав востаннє
Ту пісню чули в райському саду...
Хай поросте все квітами кохання
В тих заростях я десь тебе знайду...




Немає коментарів:

Дописати коментар