"Квіти кохання" Ірини Стрелецької

Квіти Кохання –

Діти Любові.

Сяють ізрання,

Ніжно-бузкові…

Їх не вгадаєш

І не посієш,

Не відшукаєш,

Не зрозумієш…

Щоб то зробити,

Щоб це утнути,

Щоб підкорити,

Щоб їх збагнути?

То наче терна,

То як троянди,

Грають на нервах,

Кличуть у мандри…

Дивне цвітіння –

Світло поразки,

Серця прозріння,

Мрії про казку…

Десь їх збираєш,

Над ними млієш,

В душу вплітаєш,

Врешт розумієш –

Без них ні жити,

Ані вмирати…

Квіти –

Чарівні! 

Як не кохати! 

* * *   

Ти даруєш мені, любий, квіти.

За це я дякую тобі.

То найдорожчі самоцвіти,

Що тільки є на цій землі.

І квіти ці такі прекрасні,

Неначе повно в них життя...

І запашні... Такі чудові!

Але в обіймах смерті я...

Тулю до серця — відчуваю:

Приречені навік вони,

Неначе з ними помираю.

Вже бездиханні пелюстки...

Вмирали стоячи.

Я чула їх слова останні.

Це шепіт був: “Щасливі ми,

Вмираєм, несучи кохання!”

* * * 

Квіти Кохання

Ти — моя мрія юності й любові;

В моєму серці сонячна весна...

Ти вибачай за дні такі... зимові,

Бо потонула у сльозах весна...

Сніжить у даль вишневим білоцвітом,

Весняний вітер, вздовж ріки й стежок.

А ти мені, любові первоцвітом,

Засяяв, яскравіший від зірок.

Налитий ніжним сонячним промінням

Простяг долоні нам безкрайній степ;

А ця любов вросла в мене корінням

Без болю, без надії, без потреб...

Ось птах у тернах заспівав востаннє –

Ту пісню чули в райському саду...

Хай поросте все квітами кохання –

В тих заростях я десь тебе знайду...